Я виховувала свою доньку сама, а тепер маю таку дяку. Моя кровинка звинувачує, що я недостатньо їм допомагаю.

Коли Маринці було 3 рочки, то чоловік мене покинув і пішов до іншої. Я лишилась одна з дитиною на руках, добре, що моя мама нас прихистила і допомагала чим могла. Про доньку чоловік так жодного разу і не згадав, тож всі фінансові питання впали на мої плечі. Спочатку старалась працювати в Україні, щоб бути поряд з донькою. Вдень на касі в супермаркеті, а ввечері сторожувала. Та грошей все одно бракувало.

Коли Марина навчалась у випускному класі, то я поїхала в Іспанію на заробітки, щоб допомогти доньці з навчанням і подальшим життям. Приїздила рідко, лише на випускний до доньки змогла вирватись. В основному надсилала гроші.

От моя Маринка вже і навчання закінчила та заміж зібралась, а я все працюю на чужині. Приїхала за місяць до весілля, тоді й познайомилась з нареченим доньки та його батьками. Сваха дуже жадібною і меркантильною виявилась. З перших хвилин знайомства заявила:

– Ви працюєте за кордом і маєте більший заробіток, ніж ми, то ж і мусите оплатити весілля.

Я була здивована від такого відвертого нахабства, та нічого казати не стала. Не хотіла псувати доньці свято, тому оплатила я все сама. Навіть, весь весільний образ нареченому купувала я, аж до краватки й шкарпеток.

Відгуляли весілля і мова зайшла про житло для молодят. І тут сваха знову говорить:

– Вам легше буде купити дітям квартиру чи будинок, з вашим-то доходом.

І тут я змовчала, про що тепер шкодую. Віддала всі зароблені гроші, які мала на купівлю квартири дітям і поїхала працювати далі.

Все, що заробляла відправляла доньці, щоб на квартиру вистачило, а потім і на ремонт, і на меблі, і на сантехніку. Так пройшло ще 7 років життя.

Коли я повернулась додому, то була здивована, тим, що велика квартира з гарним ремонтом, яку купила і в ній зробила ремонт донька за мої гроші, оформлена не на Марину, а на її чоловіка.

– Як так? – питаю.

– Мамо, він же голова сім’ї, і ремонт він робив власноруч, я не могла інакше.

– Доню, гроші ж на те все були мої, отже твої, а не його. Квартира має бути твоя. Його ж батьки й копійки на те все не дали.

– Ти, звісно, грішми дуже допомогла, але Павлина Віталіївна завжди була поруч в скрутну хвилину. Ти ж сиділа в тій Іспанії та навіть не цікавилась моїм життям.

– Я ж заради тебе там гарувала всі ці роки, щоб тобі легше було, щоб допомогти.

Та донька все свою свекруху хвалила, а мене звинувачувала, що я її покинула і поїхала за кордон. Я ж там не розважалась. Та й сумувала за нею так, що вити хотілось, але кому те тепер цікаво.

Як виявилось, це ще не всі новини. Якось ввечері я йшла на кухню попити води, а жила з донькою та її чоловіком, і почула таке, що мені погано стало.

– Марино, скільки твоя мати буде в моїй квартирі вештатись. Хай їде назад у свою Іспанію і там живе. А ні, то хай підшуковує собі куток де-інде, – аж шипів зять.

– Не хвилюйся, вона скоро поїде. Мені й самій вже набридло слухати її настанови та нарікання. Я з нею поговорю.

На наступний день після почутого я мовчки зібрала речі та поїхала геть, не попрощавшись. Повернулась в Іспанію і працюю далі, хоч мені і важко. Донька після того не раз дзвонила і писала, та я не хочу з нею говорити. Мені душа болить від образи. Грошей я більше їм не надсилаю, все відкладаю, бо вже не молода, а жити десь треба буде. Вічно ж не буду на заробітках. Не знаю чи зможу потім спілкуватись із донькою після її вчинку.

Що ви мені порадите?