Ігумен Саватій Собко

1 д.  · 

ВІД ЩЕДРОТ ВАШИХ…

Великий білий пес ішов по колу. Люди стояли біля церкви й чекали на появу священика. У ногах їхніх стояли кошики, наповнені всілякими наїдками.

Булочками, пирогами та ковбасками. Домашнього приготування. Пес ішов і дивився на все це багатство. Іноді він підходив ближче, не в силах стриматися. Ковтав слину і принюхувався.

Люди відганяли його, покрикуючи і прикриваючи приготовлену їжу.

За ним ішла собачка з відвислими сосками, а поруч із нею двоє маленьких і худих цуценят. Вона не підходила близько. Вона дивилася на свого добувача і захисника. Великого білого пса.

Вона знала, якщо йому дадуть що-небудь. Він не стане їсти. Він покличе їх, але…

Люди відганяли його. Весь довжелезний ряд. Весь. Всі до одного, відмовили йому.

Вони чекали, щоб освятити їхню їжу і віднести її додому, і ця собача компанія не входила в їхні розрахунки.

Вони стояли вже давно. Займали чергу з самого ранку, намагаючись опинитися ближче до виходу з церкви. Вони спішили…

Пес підійшов до самого початку черги і присів поруч із жебраком, який сидів на паперті. Високий чоловік у старому одязі. Худе, злегка довгасте обличчя, маленька борідка й очі. Блакитні, як небо над ними.

Жебрак дивився, як пес обходив байдужу чергу і зітхав.

Зітхали обидва. Пес і жебрак.

Пес засмучувався через те, що йому не вдалося погодувати свою собачу пару та їхніх цуценят, а жебрак…

Жебрак засмучувався відразу з двох причин…

Він дивився на людей і думав про щось своє.

Самка з цуценятами підійшла до них і лягла. Цуценята притулилися до неї.

-Не подають?

Запитав жебрак великого білого пса.

Той подивився на чоловіка і зітхнув.

-Ось і мені теж шкода.

Погодився жебрак і хотів сказати ще щось, але тут…

Тут двері храму розкрилися і звідти. З’явилася процесія. Багато одягнений піп попереду, а за ним. Ціла процесія помічників.

У руках у священика було дві штучки. Однією він помахував і від неї йшов дим, а з вншої розліталася водичка.

Черга пожвавилася і стала розкривати свої кошики. Знімаючи з них покривала, закриті раніше для білого пса.

Жебрак пожвавився.

-Зараз, зараз.

Сказав він білому псу.

-Зараз.

І простягнув праву долоню до попа, що вийшов.

-Подайте Бога ради.

Сказав жебрак. І додав.

-Від щедрот ваших.

Священик подивився на нього суворо і з досадою.

І відразу помічники зашикали на нахабного жебрака.

А один у довгій рясі сказав.

-Йди туди.

І кивнув на присутніх освятити їжу.

-Чого тут просиш? Вони ось і подадуть.

Жебрак подивився на нього і відповів.

-Вони не подають.

-А що ти від нас чекаєш? Відповів служка.

-Від вас і не чекаю. Погодився жебрак.

Піп із супроводжуючими пішов далі. Він помахував кадилом і кропилом, а парафіяни кланялися йому і хрестилися. Вони посміхалися і клали в руки служкам пожертви.

Жебрак подивився на все, що відбувається, і знову важко зітхнув. Він поліз у кишеню своєї старої, розтягнутої куртки і дістав звідти… велику булку.

Білий пес подивився на хліб і ковтнув слину, але не наважився. Тільки глянув на свою суку і цуценят. Він знову зітхнув.

Жебрак відламав від булки половину. Потім подивився на цуценят і теж зітхнув.

Розламав обидва шматки на рівні шматочки й роздав собакам.

Ті радісно повизгували, стали їсти.

Жебрак ще раз глянув на ряд людей із кошиками. Так смачно пахли ці кошики і встав.

-Їжте. Їжте, мої хороші. Сказав він і погладив цуценят і великих собак.

-А я, мабуть, піду. Нічого мені робити тут.

Не подають тут божим створінням…

Він пішов, не озираючись і коли великий пес доїв свій шматок булки і захотів подякувати добрій людині.

Той зник, ніби розчинився в повітрі. Ніби, його й не було ніколи.

Ніколи не було…

А люди несли додому освячену їжу й уявляли, як вони сядуть із родичами за святковий стіл. Давно накритий і що нетерпляче очікує на них. І розповідатимуть, як довго вони чекали Божого благословення і.

І дочекалися його. І який був хороший священик і як він сказав правильні слова і вони вклонялися йому і відповідали, а всі рідні будуть їх хвалити і дякувати за цю їжу.

А великий білий пес, його дружина і їхні двоє цуценят. Дивилися їм услід і в очах пса було щось таке.

Таке…

Жалість, чи що. Співчуття? Розуміння?

Адже більше нікому було подивитися їм услід.

Нікому…

Зовсім нікому…

Подайте від щедрот ваших. Подайте

Не закривайте душі й серця ваші.

Ваші.

Бо рука того, хто дає, не збідніє.

А душа його буде наповнена.

Наповнена.

Душа.

У кого, вона, звісно, є.

Якщо вона є.

Ось і все.

p.s За мотивом справжньої події.

Олег Бондаренко-Транський